Мій Господи

           

"То не цвяхи, а мій гріх тебе прибив,

То не люди, а мій гріх тебе судив,

То не цвяхи, а мій гріх тебе тримав,

Хоч давно це було- за мене страждав."

Приспів з пісні Голгота, слова і музика ОО.Капуцини, переклад з

польської мови

Маючи так багато знайомих і рідних, друзів і ближніх, знаючи про їх життя і проблеми, я не раз намагалася допомогти їм. В більшості випадків поміч була словом, порадою, розрадою. Сама собі часто дивувалася, яке я маю право радити, чи розраджувати людину, коли сама не є досконалою. Моє життя не є прикладом для інших, моя поведінка не є взірцевою. Але у мене завжди все виходить мимоволі. Почула я про якусь біду, одразу мене серце починає боліти за цю людину. Давай думати, як би це допомогти їй. Так як могла допомогти лише морально, то хотілося розрадити цю людину. Можливо, я і завдавала шкоди своїми порадами, можливо, і людина мене не розуміла в даний момент, але я завжди це робила від щирого серця. Бідою іншої людини переймалась більше, ніж вона, мабуть, того потребувала. Опісля були моменти, коли я вже шкодувала, що так людині надокучала своїми порадами, або ще гірше, прикладами з власного життя, або з життя сторонньої особи.

Але що робити – така вже моя натура, як кажуть, такої я вдачі.

Тепер я намагатимусь всім моїм знайомим, всім рідним і навіть незнайомим, тим, хто буде читати цього листа, дати деякі особисті поради. Надіюсь, що комусь вони стануть в нагоді. Можливо, комусь і допоможуть зрозуміти деякі речі, а, можливо, просто зацікавлять.

Покружлявши трохи світом, а шлях мій немалий, і невеликий, від рідної найкоханішої України – до холодного Сибіру, а з Сибіру – до теплої Греції. Знаючи свій український народ, познайомившись з російською ментальністю і, пізнавши грецький народ, я зрозуміла одну річ. Всі ми люди різні, але одночасно і дуже схожі між собою. Одне можу сказати, що всі ми Божі діти. Бог нас всіх однаково любить. Любов свою безмежну всім однаково дарує. Питання полягає в тому, чи вміємо ми приймати цю любов, чи впізнаємо ми її. Впевнена, що кожен відчував у своєму житті присутність Бога, Його поміч, дарування ласк. Кожен, коли зустрічався з труднощами, або з якоюсь бідою, негайно звертався до Бога. Кликав на поміч Матір Божу й Ісуса. Поміч приходила, комусь одразу, як кажуть, миттєво, а комусь з часом. Але всі молитви наші і прохання були вислухані. А що потім? Чи дякували ми Богові за те, що вислухав наші благання і молитви? Часто ми забуваємо подякувати. Коли все налагоджується, то ми вже про все забуваємо. Про наші обіцянки, що давали Богу, ми можемо забути. Помолитись забуваємо, до церкви на Службу Божу не маємо часу піти, на біду ближнього очі закриваємо, дітей молитися не вчимо, заповіді Божі не виконуємо. Тільки подумати, що би сталося, якби про нас, людей, забув би Бог! Забув про нас, наших дітей, батьків і люблячих нам людей. Забув молитви наші, забув прохання наші, про наші благання до Нього, про наші болі і біди. Що б ми тоді робили? Чи може мені хтось відповісти? Що з нами було б тоді? Ні, ніхто не зможе мені дати відповіді на ці запитання. Ніхто. А знаєте чому? Бо ми без Бога нічого не варті. Всі ми по світу ходимо і живемо, бо на це Його ласка. А ще хочу сказати, що все, що стається в нашому житті, все з Божого допуску. Все стається для нашого ж добра. Ви, мабуть, думаєте: а стільки бід в нашому житті, стільки хвороб, різних негативних випадків – вони також для нашого добра?

Так. В таких випадках Бог нас виховує, навчає, випробовує, або просто хоче навернути нас до Себе. Ми ж забуваємо про Господа нашого, а водночас стаємо егоїстичними, егоцентричними і зарозумілими. А наш Господь Йому лиш знаними шляхами привертає нас до Себе. А ось тут хтось розуміє, що це заклик для навернення, для зупинки і перепрошення, а хтось переступає цей заклик і далі йде гріховним шляхом. Йде далі, а Бог слідує за ним, йде його слідами, любить його і береже, а також кожної хвилинки стукає в двері серця людини. Стукає, щоб Його почули і відкрили Йому. Чекає на довгоочікувану зустріч і тихе: ”Господи, прости і помилуй мене.”

Ви, мабуть, подумаєте, що я чогось вас хочу вчити, або якісь настанови вам давати. Ні, я лиш хочу допомогти вам пізнати Бога. Пізнати Його так, принаймні, як я. Можливо, хтось знає Господа нашого набагато краще від мене і в дуже близьких з Ним стосунках. О, я дуже тішуся за цю людину. Маю надію, що з часом також стану ближче до Ісуса, зроблю хоч малесенький подвиг у духовному житті. Але про це треба просити Ісуса Христа, лиш Він може допомогти мені в цьому.

Тепер я хочу розповісти вам, як Бог привернув мене до Себе. Як люблячий батько Він навчав мене своїх настанов. А навчав через людей, які зустрічалися на моєму життєвому шляху, а також через обставини, які склалися в моєму житті. Тепер, коли я оглядаюсь на своє життя, аналізую його, пригадую різні моменти, які закарбувалися в пам’яті, то розумію, що Бог дуже довгий час стукав до мене. Коли почалися негаразди в моєму молодому житті, то я час від часу зверталася до Бога, зверталася за Його поміччю. Ви не повірите, але Господь одразу відгукувався на мої молитви, посилав мені гарних і добрих людей в поміч. Обставини за швидкий час схилялися в позитивну сторону, всі проблеми вмить були вирішені і таким дивним чином, що у це важко повірити. Наскільки сильна була Його поміч! Наскільки безмежна була Його любов до мене! І що ви думаєте, я подякувала Йому за це? Подякувала я Господові за поміч мені, за те, що вислухав мої молитви і прохання? Ні, я моєму Господові не подякувала. Я навіть до церкви не пішла, щоб свічку засвітити. Більше того, я багато років ще опісля не ходила до церкви (лиш на великі свята і то під церкву). Я навіть перестала молитися ввечері і зранку. Інколи могла перехреститися, але і це було все рідше і рідше. В той час і гріхів було багато, грішиш і навіть думаєш собі, що то так повинно бути. Що то нічого страшного в тому немає, так всі роблять, так всі живуть і так всім пасує. Ніякого страху перед Богом, швидше страх перед людьми. Ой, а що ж то буде, як той, чи та про це взнають? Так собі думаєш. А як на це все дивиться Господь Бог наш, то мене навіть і не хвилювало. Ось так людина потрохи скочується до такого становища, що стає сама собі господарем. Ага, цю людину образила – правильно зробила, так їй і треба, ага, цю обмовила – правильно, хай знають, як мене обмовляти, а цю обдурила – правильно, а що робити, як він не второпний, хай буде спритнішим. І так знаходиш самовиправдання на всі свої гріхи. Маленькі ті гріхи, чи великі, смертельні, чи повсякденні – немає значення, головне, що є виправдання. Так людина з часом стає егоїстична, а її серце черствіє. Живе собі сама для себе і для свого задоволення. Біда іншої людини її не цікавить, а ще гірше буває, що й тішиться з тієї біди. Серце стає таким черствим, що навіть близьку людину не розумієш, не слухаєш, не поважаєш і перестаєш любити. Бо вже не вмієш любити, любиш лише себе, а може і себе вже не знаєш як любити. Бо там де є егоїзм, там є пихатість, злість і гнів,заздрість і зарозумілість, а місця для любові там вже немає. А значить, немає місця і для Бога, бо Бог – це любов.

Ось наш Отець небесний любить людину, безмежно любить, утішає її, вислуховує її молитви, виконує її прохання, береже її від різних бід, дає безліч різних ласк, і в силі пробачити всі її гріхи, які її обтяжують. А місця для Нього людина не знаходить у своєму серці. Людина забуває про Бога, забуває про все, що Він їй дав, дає і буде давати, бо Його любов до неї безмежна.

Ви знаєте, часто себе запитую: а як би склалося моє життя, якби я жила завжди за Божими законами, дотримувалася їх, до церкви ходила б постійно з дитячих літ, кожного дня би молилась, читала б Святе Письмо, як би тоді склалося моє життя? Чи було б у ньому стільки негараздів? Одному лиш Богу це відомо, але я гадаю, що воно було б набагато гармонійніше. Як би там не було, але дякувати моєму Господові, Він дав мені ласку навернення. Шлях до навернення у мене був довгий і нелегкий. Довго Ісус стукав в моє серце, щоб знайшлося Йому у ньому хоч трішки місця. Але щоб впустити Господа до серця, то мусимо вигнати звідти весь мотлох гріха. Мусимо розкаятись і висповідатись у наших гріхах і піти до Святого Причастя. А опісля Св. Причастя, коли Ісуса Христа впустимо в наше життя, потрібно старатися дотримуватись Його заповідей, щоб вже не засмучувати Його. Потрібно любити ближнього і допомагати в біді, поважати кожну людину і що головне - виховувати себе. Потрібно молитись, відвідувати Літургію, роздумувати над Стражданнями Ісуса Христа, іншим розказувати про Бога. Питання, чи ми це все виконуємо, чи це так легко робити, як говорити? Ні, це нелегко, а навіть дуже важко. Нелегко відразу стати добрим і порядним, віруючим і люблячим. Це важкий шлях і велика праця. Легко для того, хто з дитинства був гарно навчений і все це втримав на своєму життєвому шляху, не розтратив, не розсіяв. А тому, хто розгубив ці блага і ці ласки, дуже важко їх віднайти знову. Потрібне велике старання і прохання до Бога, щоб допоміг всі ці чесноти нам повернути. Коли людина часто починає приймати Святе Причастя, тоді вона наче прозріває, розпочинає бачити свої недоліки, Бог починає її більше вчити і виховувати, дає щоразу більше ласк, і щоразу більше допомагає поборювати свої негативні звички. Бог починає діяти в такій людині, людина стає менш здатна до гріха, а має більше бажання виконувати добрі вчинки. Крім того і Божа ласка перебуває на такій людині. Святе Причастя – це найкращий і найцінніший дарунок для душі, який залишив нам Ісус Христос. Ісус вистраждав нам цей дарунок. Гірко вистраждав. Не можна нехтувати таким щедрим і безцінним даром. Адже без нього наша душа немає ніякого шансу на спасіння. Святе Причастя – це найголовніше, що потрібно для духовного розвитку людини. Але йому має передувати щира сповідь з покаянням.

Коли я жила в Україні, то не мала часу піти до церкви на Божественну Літургію, не кажучи вже про Св. Сповідь і Св. Причастя, я вважала це непотрібним. Незважаючи на те, що у рідному місті є три церкви, у мене не було ніякого бажання відвідувати котрусь з них. Моя молодша сестра, Ліля, була набагато побожніша за мене. Вона кожну неділю йшла до церкви, вставала зранку, гарно одягалась і йшла на Службу Божу. А в суботу ввечері кожного разу просила, щоб і я пішла з нею і взяла з собою свою доньку. Я погоджувалася, але у неділю зранку мені ніяк не хотілося вставати. Ліля мене будила, а я відмовлялася і завжди переносила мої відвідини святого храму на наступну неділю. Ви знаєте, я з часом виїхала до Греції на постійне місце проживання, але до церкви разом з Лілею так і не пішла. Все це я згадала тоді, коли в Греції в мене виникло бажання піти на Святу Літургію. Прийшла в храм і, почувши псалми на грецькій мові, з яких я могла вловити 2-3 слова мені зрозумілі, вислухавши Св. Літургію на чужій мові, в якій я також не могла второпати ні слова, я щиро пожаліла, дуже пожаліла за те, що я не ходила до нашої української церкви. У мене було таке сильне бажання почути всю Службу Божу на моїй рідній мові, що ви собі навіть не уявляєте. Крім того, коли я вже була готова до Св. Сповіді, тобто душа вже кричала про те, що хоче звільнитися від гріхів і того важкого тягара, який залишає кожен гріх, то у мене не було можливості навіть висповідатись. Мені потрібно було на чужій мові говорити те, що вже кричало, щоб вийти на поверхню, було дуже важко шукати і підбирати грецькі слова в той час, коли душа бажала лиш рідного слова. Ось тоді я пригадала гарну приказку  – “Ми цінуємо лише тоді, коли втрачаємо”.

Я відчула духовну втрату, так здалось, ніби щось дуже цінне в моєму житті я проґавила, не надала уваги чомусь дуже великому і правдивому, здалось, що те, що мало би мати таке велике значення для мене, десь було далеко, наче на задньому плані причаїлось і чекає на свій час. Так, Бог чекав, довго чекав, коли я звернусь до Нього, коли я наділю Йому увагу і відведу краще місце в моєму житті. Чекав, щоб я частіше до Нього зверталась, частіше молилась, частіше відвідувала церкву, частіше спілкувалась з Ним і розказувала про Отця Небесного іншим. Чекав на мою сповідь, на Святе Причастя, на роздуми про муки і страждання Його єдиного Сина-Ісуса, який страждав за мене, за мої гріхи. Господь так багато від мене чекав, а я Його не помічала, не чула, не мала бажання навіть і молитися. Кажу багато, але насправді це є нічого, це маленька крапля жертв, які ми можемо дати нашому Господові в замін на Його нескінченні блага для нас. Він так багато нам дає повсякчас, кожної хвилини, кожної секунди дбає про нас. Бог ніколи нас не забуває, завжди нас любить, любить такими, якими ми є – з нашими гріхами, вадами, недоліками. Любить нас, коли ми добрі і коли злі, любить, коли ми любимо і коли ненавидимо, любить нас тоді, коли стараємось уникнути гріха і тоді, коли грішимо. Господь не перестає нас любити. Ми, прості смертні люди, не можемо збагнути тієї любові.

Сина свого єдиного послав на тортури, щоб показати нам Його вічну любов. Ісус Христос прийшов, щоб показати нам, як ми маємо любити ближнього, щоб навчати нас,  і був розп’ятий з великої любові за нас. Вистраждав всі наші гріхи, гріхи всього світу взяв на свої плечі і ніс з безмежної любові до нас, щоб врятувати весь людський рід.

Ви не повірите, але я в Україні так багато чула про Ісуса, про Його життя, про Його муки і страждання, про смерть на хресті. Читала і притчі, намагалася читати і Святе Письмо, в дитинстві цьоця і вуйко багато пояснювали і переповідали про Сина Божого. Але я так і не змогла зрозуміти, для чого Ісус так багато страждав, не розуміла, чого цьоця казала, що за наші гріхи Його розіп’яли. Я з часом і сама могла десь це сказати або пригадати, але суті так і не розуміла. Зрозуміла я, чому Ісус Христос так багато страждав на землі лиш тоді, коли пожила кілька років у Греції, коли мені вже минуло було 30 років.

У Греції, на Великий піст, в Страсний тиждень показують дуже гарний серіал “Ісус з Назарету”. Коли я переглянула весь серіал, а в останній серії, коли Ісуса вели на страту, Його похід на Голгофу і розп’яття, ось в той момент, коли Він вже був на хресті і просив в Отця Небесного, щоб Той не зарахував катам, які знущалися з Нього, їм за гріх. Ось тоді я зрозуміла, що Ісус помер, щоб спасти нас, мене, тебе і всіх людей на землі. Я наче прозріла, я плакала, мені було дуже шкода Ісуса Христа, мені було шкода і Матері Божої, що і Вона так сильно страждала. Але мені нарешті стало зрозуміло те, що Ісус Христос своєю кров’ю відкупив мене від гріха. Мені лише треба покаятись, перепросити в Ісуса за свої гріхи і Причаститись Його найсвятішою Кров’ю і Тілом. Мені стало якось не пособі, що за мене, за таку нікчемну людину поклав своє життя сам Ісус Христос, Син Бога Живого, наш Господь. Він вистраждав кожен мій гріх, Він не перестає мене любити і дбати про мене. А я? Що я роблю для того, щоб хоч якось віддячитись Йому за Його безкінечну любов? Відповідь на це питання я часто собі задаю і до цього часу, на жаль, не можу впевнено відповісти.

Ми люди, навчені більше просити у Бога, ніж щось жертвувати Йому. Просимо про здоров’я, про довголіття для наших батьків, про благословення для нас і наших дітей, про матеріальні блага, про гарну долю і в хвилини болю, страху, розчарування ми звертаємось до Небесних сил.

Коли я приїхала до чужої країни з донькою, то з часом у мене з’явився страх за доню. Вона йшла до школи, а я все думала і просила в Бога, щоб там все було гаразд. Я в ті часи почала більше довіряти Богу, я вже не мала впевненості в своїх можливостях і знала, що її зможе захистити Ісус Христос і Матір Божа. Йшла вона до школи, а я її благословляла. Потім завагітніла, знов страх з’явився, щоб з дитятком було все гаразд, бо такі різні хвороби по світі ходять, знову за поміччю до Бога. Час родити – знову молитви йдуть до Небес. Захворіла трішки дитина, а я знову молюся. Так потрошки Бог привернув мене до Себе. Моїми страхами за дітей, за рідних, моїми випробуваннями в чужій сім’ї і чужій країні Бог показував мені дорогу до Себе. До речі, страхи з’являються тоді, коли немає віри в Бога, або та віра дуже маленька. Адже коли людина починає щиро вірити, то поступово Господь забирає ці страхи, тому що людина тоді покладається не на свої власні сили і можливості, а на волю Божу. При кожній труднощі,чи проблемі, яка виникає, людина вже так не панікує, не падає у відчай, а зовсім по-іншому дивиться на речі. Спочатку вона звернеться з молитвою до Бога, піде пожертвує Службу Божу в тому намірі, пожертвує якийсь гарний вчинок, а потім поступово навчиться віддавати все в Божі руки. Навчиться виконувати Божу волю. Навчиться приймати випробування з покорою і терпінням.

Ви знаєте, тут, на чужині завжди бракує інформації для інтелектуального, духовного розвитку. В Україні так багато різних книжок, журналів і навіть фільмів, було б бажання читати, але де там. У мене ніколи часу не вистачало для духовного просвітлення. А ось тут є бажання і часто дійсно часу не вистачає, але все таки знайдеш вночі, не доспиш, але прочитаєш, лиш би було що читати. Правда, тепер є Інтернет і справа легша, але я і надалі  люблю, щоб була гарна книжка, прочитати її, а потім поставити в свою бібліотеку, а з часом знов можна перечитати. Так ось, сестра моя часто пересилала мені з України літературу. У свій час я дуже захоплювалася історією УПА, вела пошуки і завжди просила сестру, щоб мені вислала якусь книгу на цю тему. Сестричка чемно виконувала моє прохання, а до книг історичних завжди клала декілька духовних журналів, книгу про життя якоїсь святої особи, або гарний молитовник. Коли вже книги про УПА були перечитані, час підходив і до духовних книжечок. Так я почала дізнаватися про деяких Святих, про їхнє життя і подвиги, читала різні проповіді і гарні вислови та настанови. З часом мені бракувало такої літератури, і я вже почала замовляти не лише історичні книги, але і духовні. Ось так Бог легкими і теплими кроками вступав в моє життя, привертав мою увагу. Всі мої наміри і бажання Всеблагий використовував для того, щоб я духовно прозрівала. Навіть те, що я почала пошуки участі мого дідуся в лавах УПА, також скерував на те, щоб я пізнала духовну особу з нашої родини. Під час пошуків я знайшла багато родин як з маминої, так і з батькової сторони. Родичі були розсіяні по цілому світу від Канади аж до Польщі. А вже з розпитувань у родичів продовжила пошуки нашого родинного коріння. Вуйко Степан Ананевич з Канади розказав про мого прадідуся, тобто брата мого прадідуся о. Омеляна Йосафата Ананевича, який в 1911р. виїжджає на місійну працю до Аргентини, а в 1932р. у Бразилії, серед діаспори українців, заснував Згромадження Сестер Катихиток Св. Анни. Це Згромадження існує і по сей день, а сестрички, яких на даний час є 80, проводять свою діяльність у Бразилії, Італії, Вашингтоні і навіть у Львові. Пошуки привели до Львова, зустрілись ми, я і Ліля, з сестричками чину св. Анни, познайомились і більше того, Бог скерував все так, що моя сестра Ліля вступає до цього чину, щоб служити Богу і людям. Чи не було це все у планах нашого Господа? Чи не скерував Всевишній все так, щоб Ліля була в цьому згромадженні і служила Йому? Так, скерував і я вам зараз розкажу.

Спочатку я виїхала до Греції, як вже розповідала. Тут дуже особливо відчувається ностальгія за всім і за всіма, також тут починається період випробувань. Хто був на чужині, той мене зрозуміє. У цей період людина хапається за свої рідні коріння, щоб втриматися від натиску різних обставин. Я розпочала пошуки свого родинного коріння, дуже мені хотілося пізнати, ким були мої предки і чим займалися, тим більше, що знала трішки історії моєї родини. Мої нащадки були переселенцями і також їм прийшлося приживатися і відчувати на собі слова “чужий” і “чужина”. Мабуть тому, що я знайшла спільні етапи з мого і їхнього життя, у мене виникло бажання дізнатись якомога більше. Якби я залишилася жити в Україні зі своєю сім’єю, в родинному колі, ті пошуки я б ніколи не розпочала, а це означає, що ніколи не дізналась би ні про моїх предків, ні про їхнє життя, а головне, ніколи б не почула історію духовної людини, нашого родича, о. Омеляна Й. Ананевича.

Значить у Бога був план з самого початку, і Він скерував моє життя, мої можливості і бажання, а також випробування, для реалізації цього гарного і наповненого Його ласк плану для того, щоб змінити моє життя, життя моєї сестрички і моїх батьків.

 

Ананевич Йосафат Омелян, греко-католицький священик, церковний діяч. Народився 26 липня 1888р. у Галичині. Закінчив духовну семінарію в Станиславові, де був висвячений 1911р і висланий на душпастирську працю в Аргентині. Тут очолив парафію в Апостолесі, провінція Місіонес (1911-18). Переїхав до Бразилії 1918р, парох  в Доріздоні і Маллеті, Парана(1923-38). В Бразилії 1932 році заснував Згромадження Сестер Катихиток Св.Анни. Звідти у 1938р переїхав до США, парох в Пассаїку, Н.Дж.(1939), ректор Малої семінарії в Стемфорді (1939-41) та Духовної семінарії у Вашінгтоні (1941), парох в Гейзитоні, Беллфілді, Сейнтт-Клері й Шамокіні. В 1945р.вступив до Чину оо.Францисканів під чернечим іменем Йосафат. Заснував вітку візантійсько-словянського обряду цього чину. Став настоятелем в монастирі в Сайбертсвілі, згодом в Нью Кенеані.

У 1954 році уклав книгу під назвою «Ціла наука Католицької церкви у проповідях». Зробив переклад книги «Квіти Святого Франциска з італійської мови на українську і написав вступ до неї у 1955році.

Отець Йосафат Омелян Ананевич упокоївся в Бозі 3 травня 1964р, похований в Сайберстілі (США) між своїми співбратами на францисканському кладовищі. Вічна йому память!