Подоріж в Україну

Україна зустріла мене дощем, але він мені був настільки потішний, бо то йшов дощ на ріднесенькій землі. На своїй рідній Україні завжди будеш як вдома. Роки пройдуть, пустиш коріння в інших землях, але тільки повітря торкнеться твого обличчя і поласкає тебе, і ти зразу відчуваєш, що тут все тобі рідне. Настрій піднімається, дихаєш вільно і оглядаєш все навкруги, щоб бува щось не проґавити, щось не пропустити, і щоби щось не пройшло мимо твоєї уваги. Все хочеш через себе перепустити, всі почуття до рідних і до друзів, наговоритися на ріднесенькій мові, налюбуватися красою української природи, заглянути в очі зовсім стороннім людям і відгадати їх настрій, навіть виникає бажання посміхатися до незнайомих людей, щоб вони відчули ту радість, яка перебуває в тобі. А скільки запланованих зустрічей і поїздок на меті, що кожна хвилинка дорога і цінна і має бути використана, а не проґавлена. Часу так мало, а так хочеться все встигнути.

Батько чекав на мене з нетерпінням, як не як, а 4 роки не бачились. Сестра Ліля складала мені компанію у всіх моїх запланованих поїздках. А побували ми в Миколаївській області, у Львові, в Дрогобичі. Почалася наша подорож з Дрогобича, у церкві св. Ап. Петра і Павла. Саме в ті дні були привезені мощі Івана Хрестителя, проводились і реколекції.

Зранку поїхали ми до цього Божого храму. Людей було так багато і в церкві, і біля церкви, що не можна було пройти. Люди стоять, щоб поклонитися мощам Івана Хрестителю, багато мужчин, багато молоді, моляться, йдуть до сповіді, відмовляють вервечку. Почалась Св. Літургія, майже вся церква брала участь у цій літургії, люди співали разом з церковним хором.

В Греції я такого не бачила, і взагалі, такої Божої благодаті, яка перебувала в тій церкві, ніде раніше не відчула, так як раніше і до церкви дуже рідко в Україні ходила. У мене в очах були сльози від радості за наш український віруючий народ. Я раділа, що люди мають таку віру і бережуть її. Тішилася з того, що молодь таку активну участь бере у житті церкви, мужчини моляться на вервечках, а до сповіді черги стоять і сповідали в той день 2 священика. Я оглядалася навколо, так як для мене це було щось нове і несподіване, мені було все цікаво, я прислухалась до слів, які виводять старанно і голосно бабці, оглядала молоді обличчя, дивувалася, як вони гарно моляться, заглядала в чергу людей, які стояли до сповіді, аж поки Ліля не зробила мені зауваження, щоб я чемно стояла. Вона сказала мені, щоб я підготувалась подумки до сповіді на основі 10 заповідей Божих, так як є гарна нагода посповідатись. Люди сповідались, підходили і відходили, час минав, а нам ще не вдалося приступити до Св. Сповіді. Вже і Служба Божа підходить до завершення, але, дякувати Богові, і мені випала така нагода, правда я вже сповідалась останньою. Ліля пішла до іншого священика сповідатися.

Так як Сповідь – це таїнство, то її ні в якому разі не можна розголошувати, а лиш скажу, що дав мені священик покуту, протягом 40 днів відмовляти кожного дня 3 вервечки. Покута як для мене була доста великою, але, мабуть, заслуженою, якщо ще й взяти до уваги, що стільки років жила без сповіді і Божого Св. Причастя. А що мене найбільше здивувало – це те, що священик, якому я сповідалась, а це був монах, я вже потім про це дізналась, коли сповідь закінчилась і він вийшов зі сповідальниці. Так ось, почала я сповідь, він слухав уважно, а далі сам дає мені питання і головне так влучно, саме те запитував, що найбільше мене турбувало. Це так, наче на прийомі у дуже гарного лікаря, який оглядає твоє тіло і бачить незагоєні рани, бачить, що болить і влучно ставить діагноз, а тут те саме, але лише лікар душі. Так, так, це таке відчуття, наче цей монах знав добре мою душу і всі її хвороби і виразки, він бачив мене наскрізь.

Мабуть, він би почекав, поки я йому все сама розповім, але так як часу було обмаль, бо вже закінчувалась Св. Літургія і цьому отцю потрібно було також причаститися, мабуть, тому він так прискорив сповідь запитаннями щодо мене і моїх гріхів. Це так на мене вплинуло, що здалось, що ось тільки-но сталося щось дивовижне. Сказала я про це і Лілі, на що вона мені відповідала: "Тобі, Наталю, дуже пощастило, я давно мрію посповідатись у цього ченця, але ще так і не вдалося, кажуть, що на ньому Святий Дух перебуває".

"Так, дійсно перебуває",- підтвердила я.

Наша подорож продовжилася. Наступного дня була у м. Львів. У Львові ми до обіду побували з Лілею на Світовому Конгресі Української Діаспори, а далі почали пошуки наших, тоді ще незнайомих сестричок із Згромадження Сестер Катихиток св. Анни, яке заснував наш предок о. Омелян Йосафат Ананевич.

З сестричками ми познайомились, поговорили, навіть встигли подружитись, поцікавились інформацією про о. Йосафата і задоволені поїздкою, повернулись додому, де на нас чекав батько.

Далі наша мандрівка була до Миколаївської області, до родини нашої мами, до нашої бабці Єви і всіх родичів.

Ви знаєте, що я зауважила? Так як покута моя була три вервечки кожен день, то я спочатку трішки злякалась, мені здалось, що це мені не під силу. Ліля, як моя рятівниця, порадила мені молитися одну “Загальну вервечку”, а дві інші вибрати, які мені будуть до душі. Дала мені книжечку “Світло вервиці”, я собі передивилася книжечку, і мій вибір зупинився на “Вервиця до Божого Милосердя” і ще інша “Золота вервиця”. Молилася я всюди, де тільки була можливість. Їдемо в маршрутці до Львова – молюся в маршрутці, їдемо в поїзді,- дістаю вервичку, молитовник і молюся, їдемо в машині – молюся. Я ні разу ніде не застидалася з того, що я молилася, взагалі не звертала увагу на те, що про це подумають чи скажуть люди, я просто собі відмовляла молитви. Раніше я б таке не могла собі уявити, що така велика пані, як я, сидить в поїзді, перебирає в руках зернятка вервички і молиться. А тепер мені було байдуже, що про це думають інші. Ми навіть з Лілею вголос разом молилися Символ віри, бо я чомусь завжди збивалась з цієї молитви і просила Лілю допомогти, на що вона з радістю згоджувалась. І ми напівголосно молилися удвох. Як тільки мала можливість – молилися вдома біля ікон, але так, як ми весь час подорожували, то такої нагоди часто не було.

У поїзді Львів-Херсон, який віз нас на Миколаївщину, вирішили ми з Лілею помолитися і лягти відпочити, так як попереду на нас чекали ще гарні подорожі. Ліля справилась із завданням успішно, помолилася вечірні молитви і лягла відпочивати. Я молилася трішки довше, і вже також була готова йти до сну, але тут у мене з сусідкою по купе почалась цікава розмова. Звали цю гарну пані зі Львова - Надією. У нас з сестрою були бокові місця, а у них, тобто у п. Наді, її чоловіка і двох онуків – купе. Познайомились ми, розповідали цікаві і смішні історії з нашого життя, сміялися, оповідали про сімейне життя, ділилися різними повчальними випадками. Аж поки пані Надя не сказала дуже цікаву фразу: "А я для своєї Оленки, донечки-одиначки, вимолила чоловіка".

- А як це? - питаю.

- А, так, вимолила у Святого Апостола Юди-Тадея. Чула про такого святого? - запитує у мене.

- Авжеж чула, за його посередництвом і випрошеної ласки для мене, я зараз з вами їду,- відповідаю.

- О, ти також молишся до нього! – радісно промовила п. Надя.

- Я лиш один раз Дев’ятницю відмолила.

- А я, Наталю, весь час молилася, де тільки мала змогу, на роботі всі йшли на обід, а я ховалася за шафу і там молилася, де ходила, що робила – увесь час молилася до св. Юди -Тадея.

"Ти знаєш, як ми з чоловіком напереживалися за нашу донечку і за наших найдорожчих внуків?"- п. Надя обвела ніжним поглядом внуків, дівчинку і хлопчика, які мирно спали. "Ось я тобі зараз розкажу".

 

Пані Надя почала свою розповідь.

"Є у нас гарна донечка Оленка, одна й найдорожча. Вийшла вона заміж за львівського парубка і жили вони добре, народився у них син.  Оленка навчалася у Львівському університеті на заочному відділенні, зять працював, все було гаразд. Завагітніла вдруге донька і в цей період почались якісь у них негаразди. Щоб молодята жили краще і в достатку, ми з чоловіком продаємо велику хату за Львовом, а гроші ділимо навпіл, сума досить велика, половину залишаємо собі, а іншу частину – доньці і зятю. Незадовго зять пішов з дому разом з грішми, купив собі джипа та й поїхав з коханкою відпочивати на курорти. Як зізналася опісля Оленка, він її ображав і навіть бив, не дивлячись на те, що жінка була вагітна. Родила Оленка гарну і здорову дівчинку, але сама радості ні від чого не мала. Дуже переймалася зрадою чоловіка і сумувала.

Час минав, Оленка познайомилась з старшим від неї мужчиною, який спочатку дуже культурно поводився, був завжди при костюмі і навіть розмовляв дуже повільно, впевнено і занадто спокійно. Оленка за дуже швидкий час, незважаючи на наше незадоволення, виходить вдруге заміж за цього “солідного мужчину”. З часом вияснилось, що він якийсь головний в секті “Свідки Єгови”. Мало того, що читав весь час якісь молитви над Оленкою, але коли я заборонила йому це робити, то він постарався вижити нас, батьків Оленчиних, з нашої ж квартири.

Опісля Оленку брав на збори Свідків Єгови і наказував, щоб вона стала також в їхні ряди. Для мене і мого чоловіка це були важкі випробування. Дітей новий чоловік не дуже любив, так як внучка не раз була в синьцях, а внука ми з самого початку до себе забрали. З донькою не раз пробували розмовляти, але безрезультатно. Здавалось, що Оленка перебувала в якомусь іншому світі, не в нашому, а десь за обрієм. В той час я почала сильно молитися і просити в св. Апостола Юди -Тадея про заступництво. За дуже швидкий час Оленка наче прозріла і вигнала свого "солідного мужа". В той час і перший чоловік, батько її дітей, який розтринькав всі гроші і, мабуть, посварився з коханкою, або вже був їй не потрібний, проситься повернутися до сім’ї. Оленка його приймає. Я вже була і втішилася бувшому зятю, простила йому і ті гроші, що забрав у своїх же дітей, простила, що залишив доньку вагітною і не знав довгий час своїх рідних діточок, лиш би Оленка була щаслива і ми були спокійні біля неї. Але їх щастя не тривало довго, зять потикає весь час донці за її спішне одруження, сам знов зійшовся з коханкою, спокою немає, доньку знов почав бити і ображати.

"В ті дні я тільки те і робила, що молилася Навіть не знаю, як на роботу ходила, де могла, там молилася, знала, що в таких випадках лиш Божа сила може врятувати мою доньку і моїх внуків. Весь час молилася і просила, щоб у доньки і в зятя все налагодилось і запанував нарешті мир і спокій, бо дуже переживала за внуків і бачила, що вони страждають. Я молюся, а мені наче хтось весь час говорить: “Не про те молишся, не про те просиш”.

Я далі молитися, а якийсь голос мені підказує: “Не за те молишся, не за те просиш. Проси про гарного порядного і достойного чоловіка для доньки і доброго батька для дітей”.

З того часу я почала молитися до св. Юди -Тадея і просити про це. Досить швидко донька познайомилась з дуже гарною людиною, лікарем, неодруженим, з духовної сім’ї. Владислав так полюбив нашу Оленку, що за короткий час знайомства запропонував взяти шлюб. Правда, я тоді з ним порозмовляла. Спитала, чи знає, що була два рази одружена, нагадала про двох діточок, обмовилась і про те, що і характер у Оленки дуже важкий, що немає як тепер і допомогти молодятам, бо гроші протринькав інший. На що він відповів, що все знає, що дітей любить, а Оленку хоче такою, як вона є. Молодята повінчалися і у них вже народився і спільний синок. Спочатку ми внуків хотіли взяти з чоловіком під опіку, бо ще молоді і можемо їх виховати, але Владислав відмовився, сказав, що будуть жити всі разом, що вони його діти. Ось так я вимолила чоловіка для своєї доньки, - повторила п. Надя фразу, з якої почалась її розповідь. А далі продовжила: " Владислав дійсно порядна і хороша людина, таких людей в наш час мало, дуже віруюча сім’я, кожної неділі на Службу Божу йдуть всією сім’єю в костел, так як він римо-католик. Моя Оленка каже: "Мамо, мені здається, що він як святий, ми з ним ще ні разу не посварилися, уважний, добрий, порядний".

Ось так діє Божа сила, і святі випрошують великі ласки для нас. А колись давно мені св. Миколай, який є моїм покровителем, зробив подарунок саме на свято Миколая, - почала іншу розповідь п. Надя. Я давно, ще в радянські часи, стояла в черзі на квартиру, вже ось мала і отримати, навіть ключі дали на руки, лиш ордер не підписала. А далі хтось комусь дав хабаря і в мене ключі забрали, сказали, що помилились і мені ще черга не підійшла на отримання квартири. Як я тоді плакала, я ж мала вже мрії, вже і меблі подумки розкладала по квартирі і ремонт робила в уяві, і колір стін підбирала. Не справедливо поступили зі мною і так нагло нахабно мене в очі обманювали. Так переживала від цього, що не знала, куди піти і кому скаржитися. Одного дня йшла з роботи і проходила повз церкву, зайшла, помолилась, побачила велику ікону св. Миколая, підійшла до свого покровителя і все йому розповіла, скаржилася і плакала. А опісля якось так легко мені стало на душі, що весь сум відійшов, і я змирилась з долею, сказала собі, нічого страшного, іншого разу отримаю квартиру. Що робити тепер, хай буде, як є. Через два тижні, саме на свято Миколая, начальник приніс мені ключі, дав ордер підписати і сказав, що хтось відмовився від квартири, а першою на черзі була я. Ось так я за ласкою св. Миколая отримала квартиру.

Знаєш, Наталю, що св. Миколай є покровителем дітей, але не тільки діточок він оберігає, а всіх, хто до нього з вірою звертається".

Недавно мені моя мама ось що розповіла. У нашому  селі є одна жіночка, вже старенька вдова, має вона дві донечки, котрі дуже успішно заміж вийшли. Сама вона дуже бідна, ще за молодості стала вдовицею. Так сама тих дівчат і виховувала та ростила. Виросли дівчата і повиходили заміж за львівських хлопців, та ще й дуже порядних, з хороших сімей, ще й до того дуже заможних, гарні посади займають. І дві доньки мають чудові сім’ї, гарних діточок і живуть, як пави. Моя мама якось запитала ту вдовицю, як це їй вдалося видати заміж і двох доньок так вдало. На що та відповіла, що коли дівчатка були ще маленькі, вона завжди молилася до св. Миколая за щасливу долю для донечок. Бідна ж була дуже, не мала можливості навіть вивчити їх, тому і молилася за гарну долю. Святий Миколай вислухав її молитви.

 

- Ось бачиш, Наталю, головне вірити, молитися з вірою, а Бог добрий, завжди вислухає наші молитви, - лагідно усміхнулася п. Надя.

- Так, лиш потрібно вірити і ніколи не падати у відчай, - сказала я.

- О, ні, відчай не можна до себе підпускати ні в якому разі, його треба гнати далеко від себе, молитвою, лиш молитвою можна побороти цей відчай, якщо не дай Боже залишиш, щоб запанував над тобою, то великої шкоди може наробити, навіть душу згубити. Я коли була ще молоденькою, то моя бабця навчила мене гарної молитви на випадок, коли погані думки полонять тебе. Знаєш таку молитву?

- Ні, не знаю, а скажіть, будь ласка, цю молитву,- попросила я.

- Та вона доста маленька, її легко вивчити: “Ісусе, Сину Божий, хай Твоя Голова увінчена терновим вінцем завжди буде у моєму серці”.

- Ні, я ніколи не чула цієї молитви, повторіть, будь ласка, а я запишу.

Відкрила книжку, яку взяла в дорогу читати і на першій сторінці записала цю молитву. Порозмовляли ми ще трішки, а далі зрозуміли, що вже за північ і полягали спати.

Ось так, по Божій волі, зустріла я приємну, віруючу і цікаву п. Надю, яка розповіла мені повчальні історії, якими я поділилася з вами. Надіюся, що вони принесуть вам користь і ви зробите гарні висновки для себе.

На Миколаївщині ми побували у нашої родини, у бабусі Єви, поїхали на зустріч моїх одногрупників, яку організувала моя гарна подруга-одногрупниця Оленка Дашко. Вона - викладач-філолог у Новобузькому педагогічному коледжі, де я колись навчалась. Також побували у батькової родини в м. Баштанка і на зворотній дорозі заїхали до маминих родичів у с. Себіно. Наїздилися ми з Лілею, поспілкувалися і з рідними, і з близькими нам людьми і час вже був повертатись на Львівщину.

Вдома нас чекав батько, який також хотів, як і я, хоч трішки побути зі мною. Часу залишилось зовсім мало, два тижні пролетіли швидко, проте залишили багато спогадів і посіяли ще більше надій.

Прощатися з батьком і Лілею було трішки важко, хоча не їду за океан, але один Бог знає, коли буду мати можливість ще приїхати. З родичами не мала доста часу поспілкуватись і, як кажуть, породичатись, але що робити, треба повертатись до сім’ї, де чекають чоловік і двоє діточок. Добре, що літаком, за кілька годин долетів – і ти вже вдома. З дому – додому.